Зміна кваліфікації з замаху на умисне вбивство на ч. 1 ст. 121 КК України та досягнення умовного покарання

За версією сторони обвинувачення, подія сталася 21 грудня 2021 року у приміщенні готелю під час конфлікту, що виник на побутовому ґрунті після вживання алкоголю. На початковому етапі слідство стверджувало, що клієнт, діючи з прямим умислом на позбавлення життя, завдав потерпілому удару кухонним ножем у ділянку шиї, у зв’язку з чим йому було повідомлено про підозру у закінченому замаху на умисне вбивство за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України. Саме така початкова кваліфікація створювала для клієнта особливо високі ризики: тривале тримання під вартою, перспектива реального значного строку позбавлення волі та загальну побудову подальшого провадження як справи про особливо тяжкий злочин. У матеріалах також відображено, що потерпілому було спричинено колото-різане поранення шиї з ушкодженням судин, а питання характеру та ступеня тілесних ушкоджень стали центральними для подальшої правової оцінки події. Водночас уже на ранній стадії провадження захист звертав увагу на неповноту первинної перевірки обставин конфлікту, на суперечливість пояснень щодо механізму події, на стан алкогольного сп’яніння учасників, а також на те, що далеко не всі значущі учасники події були належно допитані. Саме ці аспекти в подальшому мали істотне значення для коригування правової позиції сторони обвинувачення. Надалі слідство змінило раніше повідомлену підозру. Із матеріалів справи вбачається, що 11 серпня 2022 року особі вже було інкриміновано не замах на умисне вбивство, а умисне тяжке тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, тобто ч. 1 ст. 121 КК України. Це означало принципову зміну правової оцінки події: замість твердження про прямий умисел на позбавлення життя йшлося про заподіяння тяжкого тілесного ушкодження. У подальшому між прокурором та обвинуваченим, за участю захисника, була укладена угода про визнання винуватості, яку суд затвердив вироком.

Позиція захисту у цій справі була не ситуативною, а стратегічною та поетапною. На початковій стадії ключовим завданням було не допустити автоматичного сприйняття версії слідства як безальтернативної. Захист звернув увагу суду на те, що первинна кваліфікація за статтею про замах на умисне вбивство є максимально суворою і потребує особливо ретельного підтвердження, тоді як надані слідством матеріали не усували всіх сумнівів щодо механізму конфлікту, дій кожного з учасників, обстановки події та реального характеру умислу. Окремо наголошувалося на тому, що потерпілий і свідок перебували у стані алкогольного сп’яніння, не всі учасники події були допитані, а слідство не надало вичерпної картини того, що саме передувало конфлікту та яким був фактичний розвиток подій. Окремим важливим блоком захисту стало заперечення проти застосування найсуворішого запобіжного заходу. Під час розгляду клопотання про тримання під вартою захист вказував на непереконливість обґрунтування підозри саме в тому обсязі, який був заявлений стороною обвинувачення, на невідповідність частини тверджень слідства фактичним даним, а також на відсутність належного доведення ризиків, передбачених кримінальним процесуальним законом. В матеріалах відображено, що суд врахував зауваження захисту щодо сумнівів у повноті та якості доказової бази, а також щодо недоліків досудового розслідування на тій стадії, і відмовив у задоволенні клопотання про тримання під вартою. Для клієнта це було принципово важливо, оскільки дозволило уникнути ізоляції на період розслідування. Наступним стратегічним напрямом стала робота над зміною правової кваліфікації. Захист вибудував лінію, яка відділяла первинну емоційну версію слідства про замах на умисне вбивство від реальної кримінально-правової оцінки заподіяного. У підсумку кваліфікацію було змінено на ч. 1 ст. 121 КК України. Саме цей результат свідчить, що захисту вдалося знизити рівень кримінально-правових ризиків для клієнта та перевести справу з площини особливо тяжкого насильницького злочину у площину тяжкого тілесного ушкодження, що в конкретних процесуальних умовах відкрило можливість для переговорної моделі завершення провадження. Після зміни кваліфікації захист реалізував ще один важливий елемент стратегії — досягнення угоди про визнання винуватості на умовах, які були для клієнта значно м’якшими, ніж ті наслідки, з якими він стикався на початку провадження. З урахуванням обставин справи, позиції потерпілого, процесуального стану матеріалів та перспектив судового розгляду було обрано модель, що дозволила завершити провадження вироком із реальним контролем над кінцевим результатом. Це не була поступка без боротьби, а результат послідовної процесуальної роботи: спочатку — руйнування найбільш тяжкої конструкції обвинувачення, потім — недопущення арешту, і вже після цього — оформлення процесуального завершення справи на прийнятних для клієнта умовах.

Найважливішим досягненням у цій справі стало те, що захисту вдалося змінити вектор кримінального провадження. Справа, яка починалася з підозри у закінченому замаху на умисне вбивство, не завершилася ані обвинувальним вироком за ст. 115 КК України, ані реальним багаторічним позбавленням волі, ані триманням під вартою на весь період провадження. Натомість у процесуальному підсумку кваліфікацію було змінено на ч. 1 ст. 121 КК України, суд ще на ранньому етапі відмовив у застосуванні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, а остаточний вирок затвердив узгоджене покарання без реального відбуття строку в установі виконання покарань. Суд затвердив угоду про визнання винуватості та призначив покарання у виді 5 років позбавлення волі, але одночасно звільнив клієнта від відбування покарання з випробуванням на 3 роки. Додатково строк фактичного затримання було зараховано до строку покарання. На клієнта були покладені стандартні обов’язки, пов’язані з пробацією, а контроль у межах, визначених судом, покладено на уповноважений орган та відповідну військову частину. Практично це означало, що клієнт уникнув реального відбування покарання у місцях несвободи. Окремо варто підкреслити, що цей результат був досягнутий не в “простій” справі, а в провадженні, де на старті слідство виходило з умислу на вбивство, а отже, ризики були максимально серйозними. Сам факт того, що справа завершилася угодою із випробуванням, а не розглядом обвинувачення у замаху на вбивство з реальною перспективою тривалого позбавлення волі, вже є істотним позитивним процесуальним результатом для сторони захисту.

Для клієнта значення цього результату було винятково високим. На початку провадження він перебував у процесуальній ситуації, де реальними були ризики жорсткого запобіжного заходу, максимально тяжкої правової кваліфікації та тривалого строку позбавлення волі. Зміна кваліфікації із замаху на умисне вбивство на умисне тяжке тілесне ушкодження сама по собі суттєво змінила як юридичну оцінку події, так і перспективу всього провадження. Це було критично важливо як для захисту прав і свобод клієнта, так і для досягнення прогнозованого результату в суді. Відмова суду у триманні під вартою на досудовій стадії дозволила клієнту не опинитися у слідчому ізоляторі, а подальше затвердження угоди про визнання винуватості із застосуванням ст. 75 КК України дозволило уникнути реального відбування покарання. Для клієнта це означало збереження фактичної свободи, можливість нести службу та виконувати покладені судом обов’язки без руйнівних наслідків, які неминуче настали б у разі реального позбавлення волі. У публічному вимірі цей кейс демонструє, наскільки важливою є правильно побудована адвокатська стратегія: від роботи із запобіжним заходом і доказами на старті справи — до переговорного та судового завершення провадження на значно м’якших умовах.