Відмова в триманні під вартою неповнолітнього та застосування домашнього арешту у справі про шахрайство й участь у злочинній організації

Із повного тексту ухвали вбачається, що досудове розслідування здійснювалося у кримінальному провадженні за ознаками правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 28, ч. 3 ст. 190, ч. 1, 2 ст. 255 КК України. Слідство стверджувало, що організатори, які перебували в слідчому ізоляторі, розробили схему шахрайського заволодіння коштами громадян через платформу OLX та месенджер Telegram із використанням фішингових посилань, а клієнт нібито був одним з активних учасників цієї організації. За версією слідства, учасники шукали потенційних потерпілих, вводили їх в оману під приводом оплати товарів, надсилали фішингові посилання та отримували частку незаконно здобутих коштів. У тексті ухвали також зазначено, що слідство пов’язувало діяльність групи із заподіянням шкоди 17 потерпілим на загальну суму 21 340 грн 76 коп. Водночас предметом судового розгляду на цій стадії було не вирішення питання про винуватість особи, а оцінка того, чи є правові підстави саме для тримання під вартою. Суд окремо підкреслив, що на етапі розгляду клопотання про запобіжний захід він не вирішує питання доведеності вини чи остаточної кваліфікації, а лише перевіряє наявність обґрунтованої підозри, наявність ризиків та достатність або недостатність більш м’яких заходів.

Позиція захисту в цій справі була процесуально точною та стратегічною. Захист, а також законний представник підозрюваного, заперечували проти задоволення клопотання про тримання під вартою, вказуючи, що підозра є необґрунтованою, а ризики, на які посилається сторона обвинувачення, не доведені в обсязі, достатньому для застосування найсуворішого запобіжного заходу. Суд зафіксував ці заперечення в повному тексті ухвали. Ключовим для захисту було те, що клієнт на момент розгляду клопотання був неповнолітнім, навчався на 2 курсі технікуму, позитивно характеризувався, не був раніше судимий, мав постійне місце проживання та перебував у тій категорії осіб, щодо яких кримінальний процесуальний закон вимагає особливо обережного підходу до застосування тримання під вартою. Суд прямо послався на ст. 492 КПК України і зазначив, що щодо неповнолітнього арешт є винятком і може застосовуватися лише тоді, коли інший запобіжний захід не здатен запобігти відповідним ризикам. Суд погодився з тим, що обґрунтована підозра у справі наявна, а також визнав наявність окремих ризиків, зокрема ризику переховування та ризику впливу на інших підозрюваних і свідків. Однак водночас суд не визнав доведеним ризик продовження злочинної діяльності, окремо врахувавши, що підозрюваний раніше не судимий, усвідомив тяжкість ситуації, а також зважив на позицію та ставлення батьків до подій. Саме ця частина мотивування є для сторони захисту принципово важливою, адже вона показує, що суд не сприйняв аргументи сторони обвинувачення в повному обсязі й не погодився з необхідністю ізоляції особи. Окремо суттєво, що суд у мотивувальній частині прямо вказав: клопотання прокурора про тримання під вартою не відповідає особі підозрюваного, його віку та особистим характеристикам, а домашній арешт є достатнім для забезпечення належної процесуальної поведінки. Для публічного опису кейсу це один із найсильніших юридичних акцентів, тому що він демонструє не просто технічну заміну одного заходу іншим, а саме переконання суду в тому, що найсуворіший захід є непропорційним у конкретних обставинах справи.

Найважливіший результат у цій справі полягає в тому, що захисту вдалося не допустити обрання тримання під вартою. Суд відхилив клопотання слідчого про арешт, хоча йшлося про підозру у тяжких кримінальних правопорушеннях, пов’язаних із участю у злочинній організації та шахрайством у складі групи. Для практики захисту це є самостійним і сильним результатом, оскільки питання запобіжного заходу на ранній стадії провадження часто визначає подальшу процесуальну динаміку всієї справи. Другий істотний результат — суд застосував не цілодобовий, а нічний домашній арешт, заборонивши залишати місце проживання з 20:00 до 06:00 до 15.10.2021. Це означало, що клієнт уникнув ізоляції в СІЗО та водночас не був повністю вилучений із звичного соціального середовища. У порівнянні з триманням під вартою це принципово інший, значно м’якший рівень процесуального обмеження. Третій важливий результат — суд обрав модель контрольованої процесуальної поведінки без ізоляції, поклавши на підозрюваного конкретні обов’язки: прибувати за викликом, не залишати місце проживання у визначений час, не відлучатися з м. Нікополь без дозволу, повідомляти про зміну місця проживання та утримуватися від спілкування зі свідками, підозрюваними й іншими зацікавленими особами. Таким чином, суд погодився з тим, що цілі кримінального провадження можуть бути досягнуті менш суворим засобом, ніж тримання під вартою.

Для клієнта цей результат мав принципове значення, оскільки йшлося про вибір між двома зовсім різними моделями існування на час досудового розслідування: перебуванням у слідчому ізоляторі або перебуванням удома під процесуальним контролем. Виграна позиція захисту означала, що клієнт залишився поза системою попереднього ув’язнення, зберіг можливість продовжувати навчання, підтримувати соціальні та сімейні зв’язки й будувати захист не в умовах ізоляції, а в значно менш жорсткому режимі. Не менш важливим є й те, що суд прямо пов’язав своє рішення з віком підозрюваного, його характеристиками, навчанням, поведінкою та обставинами життя.